Іспанська війна серйозно змінила розстановку сил у світі. Німеччині було важливо скути Францію з півдня і насадити в Мадриді дружній Гітлеру режим. Італія прагнула до гегемонії на Середземному морі і була зацікавлена в послабленні французького впливу. Ідеологічний компонент в політиці Німеччини і Італії теж був присутнім. Але він доповнював, а не визначав прагнення Берліна і Риму мати в особі Іспанії партнера.
Франція була дуже уразлива перед загрозою протистояння одночасно з Німеччиною і Іспанією. У разі перемоги франкістів шанси такого протистояння зростали. У ідейному сенсі французький уряд був нейтральний по відношенню до іспанських подій. Воно не хотіло акцентувати ідеологічний аспект того, що відбувається, оскільки це спровокувало б внутрішній конфлікт соціалістів і радикалів з комуністами.
Проте в Лондоні переважало саме ідеологізоване сприйняття. Саме Великобританію, а не що вже покінчили з внутрішньою лівою опозицією Німеччину і Італію, в той момент турбувала загроза революції.
Радянська пропаганда, наслідуючи свою логіку, теж намагалася надати іспанському конфлікту значення всесвітнього протистояння "сил світу і прогресу" (комунізму і революції) "світовому імперіалізму" (буржуазним демократам і фашистам). Це сприяло зміцненню упереджень проти СРСР як країни, що "експортує революцію". Довіра демократичних країн до Москви падала. Більше того, в Європі складалися передумови для створення неформальної коаліції усіх правих сил (як демократичних, так і тоталітарних) на "антилівій", антирадянській основі. Знову виникла небезпека ізоляції Радянського Союзу.