Певні надії Петрограду, Парижу і Лондона на досягнення вирішального перелому у війні зв'язувалися також з відомостями, що поступали, про господарське виснаження Німеччини і Австро-Угорщини, правлячі круги яких в грудні 1916 р. виступили з пропозицією про мирні переговори. При цьому ними враховувався реальний стан справ на фронтах до цього часу. Берлін і Відень припускали вести діалог зі своїми супротивниками на основі визнання територіальних захоплень Центральних держав, здатних покласти початок практичної реалізації планів пангерманистов по створенню середньоєвропейського політичного і економічного союзу під егідою Німеччини. До цього додавалися вимоги про встановлення нового кордону з Росією, німецької опіки над Бельгією і наданні Німеччини нових колоній.
Слід сказати, що взаємними дипломатичними зондуваннями і демаршами членів противоборствовавших блоків були відмічені усі роки війни. При цьому успіхи або невдачі на фронтах, як правило, активізували зусилля "творців кабінетної дипломатії" з обох боків, що прагнули притягнути у свій табір "свіжі" держави. Так, саме в результаті складного закулісного торгу Італія (у 1915) і Румунія (у 1916) приєдналися до Антанти, а Туреччина (у жовтні 1914) і Болгарія (у 1915) - до блоку Центральних держав.
У грудні 1916 р. ситуація неначе сприяла маневру кайзерської дипломатії. Після розгрому Сербії і Румунії Балканський півострів виявився під контролем Четверного союзу, що відкривало для німецьких армій шлях на Близький Схід. У країнах Антанти загострилася продовольча криза, викликана неврожаєм і перервами в постачанні метрополій колоніальною сировиною. З іншого боку, стримане відношення Великобританії і Франції до спроб США нав'язати європейцям власне бачення цілей і завдань війни, засноване на відмові від концепції "балансу сил" і визнанні в якості критеріїв міжнародного порядку демократії, колективної безпеки і самовизначення націй (нота президента США Вудро Вильсона від 18 грудня 1916 р.), дозволяло Берліну використовувати патову ситуацію на французькому і російському фронтах у власних, хоч би і пропагандистських, цілях.
Таким чином, в грудні 1916 р. члени Антанти, що тільки що погодили широкі наступальні плани, були поставлені перед необхідністю дати адекватну відповідь на мирні ініціативи не лише Німеччини, але і США. Якщо відносно Берліна союзники зробили акцент на викритті лицемірства кайзерської дипломатії, то в зверненні до президента США підкреслювалося одностайне прагнення антинімецької коаліції реорганізувати Європу за принципом національного самовизначення і права народів на вільний економічний розвиток, основою для якого повинен був стати розгром Центральних держав. "Світ не може готуватися, якщо він не буде заснований на перемозі союзників", - підсумовував позицію членів Антанти лорд Артур Бальфур, що змінив якраз в цей час на посту глави зовнішньополітичного відомства Великобританії Едварда Гріючи.