Розгром Франції в 1870 р. - так блискуче описаний в однойменному романі Э. Золя - став не лише військовою поразкою, але і крахом усієї європейської політики Франції, починаючи принаймні з 1815 р. Виявилася уся марність претензій Парижу на "лідерство" на європейському континенті, на якусь "особливу роль" в німецьких справах. Усі потуги такого роду, які йшли ще з часів Рішельє, виявилися назавжди похованими під Седаном і Мецем. Особливо смішною після 1871 р. виглядала перейнята на себе Парижем роль "покровителя" південнонімецьких держав - адже в ході франко-пруської війни уся південна Німеччина, в єдиному пориві з північною Німеччиною, піднялася на боротьбу проти одвічного, вікового ворога на заході.
Франції віднині доводилося миритися з роллю держави другого ешелону, яка вимушена протиставляти німецькій потужності не власну силу, а дипломатичне маневрування. Звідси - проросійський крен у французькій зовнішній політиці, який став реальністю після 1871 р.
Але не менше враження зробило і на петербурзький кабінет раптова поява в центрі Європи - на місці купки слабких і залежних німецьких держав - 70-мільйонного німецького колосу. І подумати тільки - ще 20 років тому Пруссію публічно принижували в Ольмюце, а за 15 років до того її просто не пустили на поріг Паризького конгресу! Тепер же Петербургу доводилося із занепокоєнням констатувати, що часи протекційного відношення російського імператора до прусського короля пройшли. На заході Росія граничила не із слабкою і залежною Пруссією, а з могутньою і такою, що росте як на дріжджах Німецькою Імперією. При цьому самій Росії доводилося у той час не лише долати наслідки кримського розгрому (аж до кінця 1880 - рр. у Росії фактично не було Чорноморського флоту, тобто південні рубежі Імперії не були захищені), але і стикатися з наростаючими труднощами при проведенні внутрішніх перетворень. Звідси - поступове наростання профранцузьких тенденцій в російській зовнішній політиці після 1871 р.
Та і інші члени "європейського концерту", і передусім Англія, випробовували зрозумілу заклопотаність, дивлячись на успіхи Берліна. Проте упродовж 20 років після Седана "залізний канцлер" примудрявся, діючи методами превентивної дипломатії, розстроювати потенційні антинімецькі коаліції. Його наступники, проте, не були такі майстерні, і вже через декілька років після відходу Отто фон Бисмарка з політичної арени навколо Німецької Імперії почала складатися ворожа коаліція іноземних держав. Але про це ми з вами поговоримо наступного разу.